УКРАЇНЦІ ЗА УРАЛОМ
Микола Хрієнко…На одному із стендів музею «Пам’ять Колими» я побачив фото знайомої людини і мені пригадалося, як кілька років тому в одній з київських газет було надруковано мою розповідь про колишніх бійців Української Повстанської Армії, які відбували після війни покарання в концтаборі «Верхній Ат-Урях» на Колимі. Після тієї публікації мені надійшов лист, в якому були й такі рядки: «Пише вам із Канева ветеран війни, колишній гарібальдієць та колимчанин Василь Федорович Дегтяренко. Я працював на «Туманному» і «Комсомольці», але добре знаю і той знаменитий приїск «Мальдяк» у Сусуманському районі, де мучився на каторжних роботах майбутній академік С. П. Корольов та інші видатні люди…
Микола ХРІЄНКО
Український гарібальдієць на Колимі
…На одному із стендів музею «Пам’ять Колими» я побачив фото знайомої людини і мені пригадалося, як кілька років тому в одній з київських газет було надруковано мою розповідь про колишніх бійців Української Повстанської Армії, які відбували після війни покарання в концтаборі «Верхній Ат-Урях» на Колимі. Після тієї публікації мені надійшов лист, в якому були й такі рядки: «Пише вам із Канева ветеран війни, колишній гарібальдієць та колимчанин Василь Федорович Дегтяренко. Я працював на «Туманному» і «Комсомольці», але добре знаю і той знаменитий приїск «Мальдяк» у Сусуманському районі, де мучився на каторжних роботах майбутній академік С. П. Корольов та інші видатні люди… Я обороняв Сталінград, був учасником визволення італійського міста Венеція, але після повернення на Батьківщину мене засудили на 10 років і відправили в 1945 році на Колиму. Якщо будете в Каневі — зателефонуйте мені додому, хочу з вами побачитися…»
Після того листа ми двічі зустрічалися з Василем Федоровичем і про нього, про його незвичайну долю я розповідав багатьом читачам газет та журналів України. Якщо дуже коротко, то суть життєвої епопеї цього чоловіка така. Після закінчення за скороченою програмою Тбіліського офіцерського піхотного училища у серпні 42-го командир стрілецького взводу лейтенант Діхтяренко (тоді ще Діхтяренко!) потрапив на фронт під Сталінград. Місяць щоденних боїв. Полон. Втеча. Арешт. Каторжні роботи в Німеччині.
Потім фашисти вивезли його в Італію. Спочатку військовополонені працювали у порту Генуя, а пізніше розвантажували і завантажували німецькі кораблі у Венеції. Там з Діхтяренком і познайомився італійський антифашист-підпільник Ораціо Джусто, який добре знав російську мову. Після кількох перевірок і Василь Діхтяренко, і його друзі-земляки — Василь Барковський, Ілля Блінцов, Павло Мудраков, Гаврило Андросов і Павло Поетика — теж стали підпільниками. Здійснивши кілька диверсій, попросили Ораціо переправити їх у гори до партизанів, але той твердо сказав: «Тут ви потрібніші. Ваші дані з порту йдуть від нас до американського й англійського командування, їх використовують для бомбардування німецьких кораблів і торпедних атак з підводних човнів». А коли гестапівці почали проводити арешти в порту, Ораціо дав команду: «Втікайте!».
Наприкінці квітня 1945 року на півночі Італії почалося повстання проти фашистів. У лавах партизан-гарібальдійців йшли на ворога з автоматами в руках і наші хлопці з України. І до 2 травня вся Венеція була очищена від німецьких солдатів і чорносорочечників Муссоліні. Ось на цьому фотознімку — наші щасливі земляки зі своїм командиром Ораціо Джусто, які зі зброєю в руках стоять на центральній площі знаменитого міста на узбережжі Адріатичного моря…
За участь у боях за свободу Італії всі шестеро українців отримали від влади міста офіційні посвідчення про те, що кожному з них присвоєно титул «Почесний громадянин Венеції». Ці документи давали право кожному з них, як визволителям, залишитися і жити у Венеції. Але їх тягло додому, в рідні краї… На збірному пункті Міжнародного Червоного Хреста американські й англійські офіцери переконували їх не їхати в Радянський Союз, «бо будете там сидіти в тюрмі», а радянський офіцер майор Білоконєв агітував навпаки — «не піддаватися на провокації капіталістів і повертатися на Батьківщину». І, зрештою, приблизно 200 «росіян» розділилися на дві групи: ті, що залишалися, йшли до американського і британського прапорів, а хто хотів повернутися додому — переходили з нейтральної території під червоний прапор до майора Білоконєва.
Тоді Василь Діхтяренко теж зробив свій вибір… Але за те, що потрапив у полон під Сталінградом і перебував на окупованій території, отримав… 10 років тюрми. Далека дорога поїздом на Далекий Схід. Порт Находка. Пароплав «Советская Латвия». Охотське море. Бухта Нагаєва. Магадан. Колимська траса. Золотовидобувний приїск «Туманний» в Ягодинському районі. І шахта на дільниці Ключ Красний.
Після визволення Венеції Ораціо Джусто водив наших українських хлопців по музеях і розповідав їм багато цікавого. Особливо любив цей високоосвічений італієць розповідати про повстання рабів у Давньому Римі ще до нової ери під проводом Спартака. Хіба міг тоді подумати щасливий від перемоги Василь Діхтяренко про те, що в своїй рідній країні він невдовзі стане справжнім рабом XX століття. У шахті на глибині 40 метрів, при температурі і влітку, і взимку мінус 20 градусів, колишні офіцери, солдати, вчителі, вчені, колгоспники, лікарі і робітники, а тепер «вороги народу», вгризалися кайлами, ломами і лопатами в золотоносний пласт і видавали на-гора з глибин вічної мерзлоти сотні тисяч тонн породи з вкрапленнями важкого металу жовтого кольору.
Щоб розрахуватися з Америкою і Великою Британією за допомогу у війні, щоб успішно будувати й надалі соціалізм і комунізм, Сталіну було потрібно дуже багато Aurum — хімічного елемента І групи періодичної системи Менделєєва. Під заплановану щорічну кількість золота система щороку набирала на Колиму для його видобування і необхідну кількість рабів з «материка». А там, на неозорих просторах Алданського нагір’я, в тисячах шахт, вони вигрібали з нір золотоносну породу і подавали її на поверхню, де теж такі ж раби і вдень, і вночі промивали її потужними струменями води. Важкі крупинки золота осідали на дно лотків, а легша за нього порода разом із здоров’ям каторжан спливала тисячами маленьких струмків до великої Колими-ріки. Її сильна течія підхоплювала втрачене людське здоров’я і несла його в спільну братську могилу — Північний Льодовитий океан…
Через півроку з першого складу бригади, в якій працював Василь Діхтяренко, лишилася тільки половина — 40 чоловік. Але система працювала справно, і на місце померлих з портів Ваніно і Находка через Охотське море безперебійно надходили на спеціальних кораблях-в’язницях нові й нові партії рабів XX століття у трест «Дальстрой», підпорядкований головному карному органу радянської влади — НКВС. Тут, на «чудной планете» Колимі, людиноподібні істоти жили за однією схемою: барак, шахта, цвинтар. Шахта, барак, цвинтар… Барак, шахта, цвинтар…
Але Василю Діхтяренку все ж таки пощастило. Коли він помирав, бо ноги відмовлялися носити ослабле тіло і йому вже не давали їсти, приїхав капітан-енкаведист і сказав: «Тобі, Діхтяренко, 10 років таборів замінено на 6 років заслання. Могли б і «на чисту» виправдати, але ж ти в Італії капіталістів визволяв. А ця країна була союзницею Німеччини. І менше балакай, бо «снова червонец кинем…»
Після того «звільнення» Василь Федорович працював ще кілька років на приїсках у Ягодинському і Сусуманському районах, поки не закінчився строк заслання. А коли виписували паспорт у райцентрі Ягідне, то чиновник замість прізвища Діхтяренко написав ДЕГТЯРЕНКО. Побачивши цю невідповідність, Василь Федорович спробував було заперечити, щоб виправили помилку, але той чиновник сказав: «Будешь много говорить, так мы тебе еще червонец отвалим. Умный мне грамотей нашелся…»
Так колимська епопея не тільки покалічила цій людині життя, а й навіть змінила ЇЇ прізвище…
З Колими Василь Дегтяренко приїхав зі своєю дружиною до батька на Миколаївщину в рідне село Висунь аж у квітні 1955 року. Працював у різних краях колишнього СРСР. Реабілітований. Поновлений у званні й правах офіцера, офіційно визнаний ветераном Великої Вітчизняної війни. Він отримав і свої заслужені нагороди — орден Вітчизняної війни, медалі «За оборону Сталінграда» і «За перемогу над Німеччиною». Повернули Василю Федоровичу і відібраний енкаведистами ще в 1945 році дорогий для нього документ — «Посвідчення № 00396 на право проживання іноземця у Венеції»…
Розшукав Василь Федорович прізвища багатьох невідомих солдатів та офіцерів, які загинули при визволенні Канева. Допоміг Наталії Сергіївні Корольовій різними матеріалами про Колиму, коли вона писала книгу про життя свого батька Сергія Павловича Корольова. Передав він чимало цікавих документів і в Ягідне — до музею «Пам’ять Колими». Не зміг тільки розшукати свого бойового командира Ораціо Джусто. Його сліди в Італії десь зникли…
Нагороди і звання Лаврентія Берії
В одному з музеїв Колими я побачив «Велику радянську енциклопедію» старого випуску і попросив співробітників зняти мені з неї ту сторінку, де описано життя й діяльність Лаврентія Павловича Берії, який був, зокрема, і народним комісаром Внутрішніх справ СРСР, тобто керував органами НКВС. Ось останній абзац зі статті в тій енциклопедії:
«Указом Президії Верховної Ради СРСР 30 вересня 1943 р. Л. П. Берії за особливі заслуги в галузі посилення виробництва озброєння і боєприпасів у важких умовах воєнного часу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. 9 липня 1945 р. Л. П. Берії присвоєно звання Маршала Радянського Союзу. За видатні заслуги перед комуністичною партією і радянським народом Л. П. Берію нагороджено п’ятьма орденами Леніна, орденом Суворова першого ступеню, двома орденами Червоного Прапора і сімома медалями Радянського Союзу».
Після смерті Йосипа Сталіна, яка сталася 5 березня 1953 року, Л. П. Берію було арештовано в Москві, засуджено й розстріляно як «агента» англійської розвідки і «ворога народу».
Діагноз, який встановлював Лаврентій Павлович багатьом іншим, виявився ефективним і для нього. Лікування — теж…