ПРОШУ ПАНА ДО ЛЬВОВА

 Остаточно вирішую: тільки до Львова. Транзитний автобус на хвилину-другу зупиняється в обласному центрі опівночі, отже, є шанс домовитися з водієм про приставне місце. Турботлива дядина, проводжаючи, на ганочку ще раз перевіряє мої почуття: «Не страшно?» – «Чого?» Сторожкий погляд кудись у пітьму: «Кажуть, бандерівці там…».

П’ятдесяті лишень добігали фінішу.

 Пан у латаних черевиках

 Львів зачаровує відразу і назавжди витонченим прядивом срібних міріад, що безконечно спускаються з-під самого піднебесся, зависають у невагомості, зволожуючи глянцьований, добротний, ще «за цісаря», брук, у якому все віддзеркалюється, подвоюється: вікна численних кав'ярень і кав'яреньок, умиротворені вогні ліхтарів. І все це гармонійно доповнюється м'яким «прошу пана… прошу пана…»

 Неначе колись тут уже був. Або мріяв бути. Досить знайома аура. Може, з прочитаних книжок, а може, зі снів. Навіть десь немовби зустрічав хоча б он того панка не першої свіжості, колись, напевно, любителя амурних пригод. Нині в комісійному він насвистує залицяльну про мінливе серце красуні. «Йой Кальман! Двайсять шість минуло, а наче вчора, отут-во, в третьому ряду сидів, дівою Марією клянусь!» – «Йой!» – Лице зворушеної пані взялося рум'янцем і з багажу її бальзаківського статку спадає щонайменше «двайсять шість». І цю чотири-п'ятирічну крихітку у венеціанському дворику також десь бачив. І вона так само невлучно замахувалася ракеткою на воланчика, що вже повз неї пролетів, – так само чула докір наставниці, на рік чи два старшої від неї: «Незрушна, мов Цезар».

 Незрушні тут храми, ансамблі, посвячені в таїну вузеньких вуличок, принишклих перед величчю Всесвіту.

 Незрушний Міцкевич біля фонтана – чатовий не одного покоління закоханих, а незакоханих тут не буває. Утім, зрушити Міцкевича та вивезти за кордон охочих, кажуть, вистачало. Одного зловмисника ще в двадцятих на гарячому схопили пильні детективи і мерщій у карцер. На дізнанні з'ясувалося прізвище затриманого – Олексій Толстой. Персона занадто підозріла: інтелігентне обличчя, золоте пенсне з-під капелюха, дороге хутро на плечах – чистісінький контрабандист!

 Але пронесло. Згодом затриманий сидів у письменницькому колі і, як згадують очевидці, охоче розповідав про свої кримінальні походеньки й «реготав, захлинаючись, аж хрюкав».

Загалом дивотворення львівських вітражів, ліхтарів, дворів і двориків –уся ця неагресивна урбаністика – оберігає від суєти, схиляє до вічного й навертає до земного.

– То прошу пана…

 Погляд увесь на тобі – шоколадно-заспокійливий, наче кава у поданій філіжанці. Від несподіванки знітився, очі мимоволі ковзнули по своїх латаних черевиках. («Нічого собі пан… Сьогодні ж напишу рідні на Луганщину й Донеччину про те, як я вмить став паном –потішатимуться!»).

Інтеграція без асиміляції

 Львів є витвором ренесансної доби – найбільшим свідком і зматеріалізованим наслідком європейської системи цінностей, сформованої на ідеалах розкутості, культу свободи й гідності особи. Тут українство органічно вростало в європейську родину не вимолюванням милостині й не сподіванням на пільги. Львів'яни вперто освоювали незвідані досі цивілізаційні простори, підкорювали їх талантом народного подвижництва, освітою, культурою. До появи своїх університетів широко послуговувалися західноєвропейськими, передусім німецькими, італійськими, а незабаром і власний дім сповнювався місцевими художниками, різьбярами, архітекторами. 1481 року тут зблагословилася на світ перша українська книга. За два роки по тому з'являється наукова праця знаменитого Юрія Котермака-Дрогобича (учнем якого, до речі, був М. Коперник), майже століттям пізніше розпочинається спорудження ансамблю Успенської церкви. Видається «Апостол і Буквар» Іваном Федоровим.

 Зазнайомлені з русинами італійці, з-поміж яких і сам Павло Римлянин, потяглися до Львова. Дух відродження, сполучений з місцевими архітектурними традиціями, відтворювався шедеврами площі Ринок, палацу Корнякта, каплиць Боїмів, Кампіанів – українське тут органічно з'єднувалося, синтезувалося із західноєвропейським, і разом вони взаємопроникали, взаємозбагачувалися.

Інтеграція без асиміляції, без поглинання однієї культури іншою являла світові пружне національне пагіння, здатне самостійно утверджувати себе змагальністю, альтернативністю. Яків Головацький свідчить:

«Львівскоє всеучилище (Universitas Franciscae) воздвижене імператором Францом I 1818 года з трома факултетами (приділи). Межи 25 ректорами сего училища (rector magnificus) було 8 русинів. При богословськім факультеті єсть 7 професорів, 1 ад'юнкт, межи ними три русини. Докторів богословія єсть 21, межи ними 12 русинів. При юридическім факультеті єсть 8 професорів, 1 ад'юнкт, межи ними бувало колись по 3–4 русини». Після аналізу юридичного, «любомудрецкого» (філософського), «медицинско-хірургіческих студій» та «філософіческо-богословського заведенія» вчений зазначає, що «подлі тих численій було 1842 года учеників на львівськім всеучилищі... 295, межи ними русинів 237». А «число всіх мучеників університета львівського 1842 года 1182».

 Цехові об'єднання ремісників за професійною ознакою та об'єднання українців при церквах для обстоювання своїх національних інтересів стають реальними потугами громадянського суспільства. Львівське Успенське братство ініціює впровадження нового напряму в архітектуру, в культурницький розвій.

А на східному крилі України, починаючи від указу Петра I про заборону книгодрукування 1720 року, тим часом усе без перемін. Інтеграцію замінено жорсткою (швидше жорстокою) асиміляцією, спустошенням інонаціональних рис і особливостей. Цивілізаційні тектонічні зсуви котилися хвиля за хвилею.

На львівській межі Ренесанс зіткнувся зі своїм антиподом – східною деспотією; перший підносив розкуту, вільну особу над державою, другий зневажав її в ім'я міфічної надпотуги – третього Риму, надімперії. Зіткнулися два різновекторні світи, два світорозуміння, що не поєднуються, дисонують один з одним, як красиве з повторним або як витончена філіжанка ароматної кави з примітивним гранчаком сивухи. Той спонукає до змагальності, діалогу культур, а той норовить підім'яти під себе всякого не позбавленого самобутності.

Львівська школа зачаровувати ніколи не втрачала хисту. Серед зачарованих був, зокрема, й російський офіцер Ф. Глінка. 1805 року він згадував: «Я был в театре и маскараде, был в академии, где показывали нам библиотеку, содержащую в себе более ста тысяч книг и между прочими древнюю рукопись – славянское евангелие; также видели мы там хороший кабинет анатомический».

 «Насправді він (Львів. – С. Т.), мабуть, вдесятеро кращий, ніж постає в німецькій фантазії на основі звичних у нас уявлень про Польщу, – свідчить 1883 року німецький вчений Й.Коль. – Він... без сумніву, є набагато кращим і приємнішим, ніж архітектурний стиль деяких великих німецьких міст... Львівська ратуша є настільки показною й гарною будівлею, що нею можуть похвалитися лише нечисленні німецькі магістрати. ...Місто має всього 300 чиновників, отже, один припадає на 200 мешканців... Львів має кращі й елегантніші кафе, ніж Дрезден і деякі інші німецькі міста такої ж величини»...

Турецький мандрівник Е. Челебі в XVII столітті був значно емоційніший: «У благотворному кліматі тутешніх місць дівчата настільки гарні, що, побачивши їх, одягнених у шовковий різнобарвний одяг, сонцеликих, з очима лані, газелі, сарни, чоловік втрачає голову».

 Отож – прошу пана.

 «Хай живе українська демократія!»

Своєрідним еталоном самоврядування магдебурзьке право почали вважати за наших часів. На місцевому рівні воно існувало й до його прийняття. Польський король Казімір III не обмовився, надаючи 659 років тому, 17 червня в ім'я Господа грамоту «для втіхи згаданого міста (Львова. – С. Т.) і збільшення кількості його вірних мешканців... на вічні часи німецьке право, яке звичайно називається магдебурзьким, усуваючи там усі руські права і всі руські звичаї» . Його ж велінням «народам, що живуть у цьому місті, а саме: вірменам, євреям, сарацинам, русинам та іншим будь-якого стану чи становища з особливої нашої ласки дозволяємо користуватися відповідно до їх звичаїв, зберігати необмежені їхні права, надаючи одночасно їм можливість, щоб будь-які кримінальні справи, які виникнуть між ними самими або між ними та іншими, вирішувати за магдебурзьким правом і при війті відповідно до їхніх прохань». У разі незгоди вони «мають можливість поставити і вирішувати будь-яке питання на суді своєї нації, але під головуванням війта».

Найдавніші грамоти, ухвали, майнові угоди, свідчення щодо фіскальної політики, оренди, надання всіляких пільг, що дійшли до наших днів, змінюють уявлення про характер і соціальну природу тогочасного врядування.

Січневою 1573 року ухвалою уряду Львова дозволено, скажімо, друкареві Івану Федорову наймати підмайстрів для виконання столярських робіт у друкарні та датоване наступним роком свідчення про сплату ним, серед інших мешканців, міського податку: «221/2 гроша. Дав...» І звернення львівського єпископа Гедеона Балабана до українського населення складати пожертви на викуп після смерті шанованого львів'янина друкарні, яку ще за життя він «заставил в згиненое имя до жидов в суме не малой, в полтори тисячи золотих», щоб «той скарб до чужеи землі не виношался хотячи тиж послужити в том Господу Богу и всему православному християньству».

А ухвалою Ради міста 1383 року встановлено порядок святкування весіль городянами, спрямований проти надмірностей. «Панове райці разом з усією громадою так вирішили й постановили, що коли хтось захоче святкувати чи відзначати шлюб, повинен мати 16 осіб (гостей) і 4 страви, а не більше, і двох жартунів, а не більше, під загрозою (штрафу) чотирьох гривені».

 Європейська «весна народів» відкрила Львову друге дихання. Проголошення в квітні 1848 року Австрії конституційною монархією супроводжувалося низкою демократичних свобод – людини, совісті, віросповідання, організацій, зборів, друку, гласності суду, підзвітності виконавчої влади представницькій. Водночас гарантія усім народам їх національності й мови стимулювала запровадження в школах і громадськополітичному житті краю української словесності, відкривала доступ українцям до всіх посад.

Потужний голос подає українська преса. 15 травня 1848 року виходить у світ «Зоря Галицька» – орган Головної Руської Ради, першої легальної політичної організації з чітко окресленою метою – захищати інтереси українського населення. Серед 66 членів цієї Ради 20 дрібних чиновників, 9 осіб – представники світської інтелігенції, 13 місць надавалося студентам, 5 –міщанам й одне – підприємцеві (з «олігархами» не загравали). Національною символікою галицьких українців Рада визнала синьо-жовтий прапор.

 Цивілізаційні ворота для галичан протягом століть були відкриті з боку Західної Європи. У Львові ініціюється скликання першого з'їзду діячів науки і культури для вироблення стратегії і тактики культурно-освітнього розвою, створення українських збройних формувань з вишколом гвардійців українською мовою. Народжувалася нова, справді національна еліта. Згаданий з'їзд завершувався символічними вигуками: «Хай живе українська демократія!».

 Дух патріотичної громадськості дедалі наростав, і вже у травні 1848 року урядовим рішенням запроваджено викладання українською мовою в народних школах. Кількома місяцями пізніше її було введено як обов'язковий предмет у гімназіях, а в університеті відкрито кафедру української мови, яку очолив відомий вчений і громадський діяч, колишній член «Руської трійці» Яків Головацький.

 Національне піднесення відлунювалося і в наступному столітті: «Кожний русин, що не запише своєї дитини до руської школи, робить на шкоду власному народові!» Через 13 років після європейської «весни народів» зрушення відбулися і в Росії: скасовано кріпосне право. Про права і свободи в ширшому сенсі тут заговорять лише через 130 років, у 1991-му.

«И за что они нас, русских, так не любят?»

Ліворуч від університету – вулиця 17 вересня. Вікна моєї аудиторії дивляться на храм святого Юра, недавні митрополичі покої А.Шептицького. Намаганнями поєднати непоєднуване переповнене й життя найстарішого вузу країни. Тут за офіційною версією переможно витає дух полум'яного революціонера-демократа, друга і захисника пролетаріату (ще б трохи – і повноформатного марксиста), спочатку студента філософського факультету, згодом ученого університету Івана Франка і тут-таки з'являється зловісна тінь його прототипа – «запеклого ворога українського народу, ідеолога буржуазного націоналізму Михайла Грушевського». І водночас за «надмірне розширення» кабінету франкознавства видатного вченого й патріота Євгена Лазаренка позбавлено ректорської посади, оскільки безмежно дозволені, не стрижені під радянський гребінець класики також небезпечні.

 Щодо Львова будь насторожі. Чи забудеться, приміром, те, коли в Радянському Союзі сонце сталінської свободи в 1933–1937 рр. сягнуло свого апогею, підступна інтелігенція Львова саме тоді організовує відділ Ліги захисту прав людини і громадянина. Мета, звісно, ворожа: «Захист кожного громадянина і кожного об'єднання, свободу і права яких порушено, протидія будь-якому утиску у зв'язку з приналежністю до тої чи іншої національності, віри, статі, громадського або політичного угруповання, як і протидія будь-якій сваволі, зловживання владою або нетолерантності, поширення в суспільстві принципів пошани до прав людини, розбудження громадського сумління і громадської думки». І так повсюдно: сонце правди і свободи – зі Сходу, від Кремля, а підступи загниваючої буржуазії отруйним жалом – із Заходу, крізь львівську браму.

Так у великому, так і в малому. Борються від Москви до самих окраїн зі стилягами – знайшлися, бачте, охочі до вузьких штанів і товстих, як у західної молоді, підошов, – ату їх, потенційних зрадників соціалістичної Вітчизни!

А Львів своєї: коштом профкому студентам підганяють одяг під сучасні стандарти молодіжної моди. Чи то вже конче необхідно нашим відрізнятися від своїх ровесників зі Сорбонни або й Кракова?

У більшому – більше. Замість захоплень хрущовськими реформами, майже демократією, студентство вмить зреагувало на плоди її – заборону поетичної книжки недавнього випускника університету Дмитра Павличка. І на останні розкупили-розмели її з усіх кіосків. Бути у шорах – вигідно; совісність – зло, якщо не хочеш мати зіпсовану на все життя кар'єру. Велять боротися з буржуазним націоналізмом – борись! Де його взяти? Пильніше прислухайся та придивляйся хоча б до своїх колег, конспектуй постанови й настанови партії – прозрієш.

Між двома правдами – мов скачки верхи у двох сідлах одночасно. Неодмінно зірвешся, якщо захочеш жити по совісті. Та як обійти її, ту совість, йому, сімнадцятирічному журналістові районки, який 1956 року, настроюючи трофейний редакційний радіоприймач для прийняття інформації РАТАУ, мимохіть «піймав» незнайомий голос. Він стверджував: населення Будапешта й справді, як запевняють радянські джерела, кидає посланцям Москви квіти, але при цьому названі джерела не уточнюють: кидає їх на голови разом з горшками, є тяжкопоранені.

Через 12 років, 1968-го, цей епізод сплив у пам'яті вже 29-річного журналіста популярної республіканської газети – очевидця «теплої зустрічі воїнів-інтернаціоналістів у Празі», запрошених немовби на прохання трудящих.

Утім, 17 вересня 1939-го Львів і справді вийшов з квітами. Без горшків. У пам'яті старожилів, батьків, родичів студентів багато зворушливих деталей – і польки, і гопак, і краков'як, і фільми зарубіжні. Захоплення, може, тривало б і досі, якби згодом зовсім поруч, у Підзамчому, не загримали пошарпаними боками товарняки, переповнені «лютими ворогами радянського народу». Вдень і вночі відправляли вони несвідомих на комуністичну переорієнтацію до Сибіру. Кількість перевезених уточнюється й досі, хоча цифра – понад мільйон разом з дітьми, старими, хворими – не викликає сумніву.

 «Порядок» на чужих територіях наводили ті, хто вважав себе визволителем. У формі зачисток, нічних рейдів-нальотів, провокативних акцій та листівок. Простодушні мешканці сіл довірливо зверталися, скажімо, до секретаря Станіславського обкому партії (я читав їхні листи в архіві. – С. Т.), щоб той запобіг масовим злочинам: головорізи, які «погано говорять по-нашому», катують, гвалтують, розстрілюють усіх підряд, живцем скидають людей у криниці, випалюють на тілах п'ятикутні зірки, маскуючись під бандерівців.

Жоден обком партії, хоч би й хотів, не в силах приборкати спеціально вишколені НКВС у Ленінграді численні групи для дискредитації національно-визвольного руху в регіоні. Нині чільний путінський силовик з погордою заявляє, що в Чечні «с успехом применяем методику, отработанную в свое время нашими предшественниками в Западной Украине». При цьому незрозуміло, які саме елементи ефективної методики він має на увазі. А от принаймні мотиви появи у центрі Львова вулиці Джохара Дудаєва стають дедалі зрозумілішими.

 Проте вектор любові західноукраїнців давно відомий. Ще 1894 року на велелюдному вічі у Львові його недвозначно сформулював Михайло Павлик:

«Ми, галицькі русини, ведучи політику, мусимо все оглядатися на своїх братів у Росії, бо там нас найбільше. Так і роблять наші партії, причому одні ідуть до спільності з українцями, а другі – з росіянами, вважаючи їх за русинів. Та сі погляди не такі важні. Важніше тут політика. Ми не вимагаємо від наших москвофілів, щоби зреклися спільності з росіянами, але конче вимагаємо від них, аби бажали політичної волі і для росіян, і для всіх народів Росії. Тілько з такими москвофілами ми можемо йти спільно в політиці» (підкреслено мною. – С. Т.).

 Померти всім як один «в борьбе за это», впроваджуючи найхимернішу соціальну ідею, значно легше, ніж щоразу освоювати нові цивілізаційні висоти, вчитися толерантності. 750-річному Львову, прошу пана, цих якостей не бракує.