«МОЛЮСЯ Й ПЛАЧУ ПЕРЕД ТОБОЮ...»

Спон­сор руб­ри­ки –
Ук­раїнсь­ка Фе­дераль­на
кре­дито­ва ко­опе­рати­ва
«Са­мопоміч» 

У нас в гос­тях – ук­раїнсь­кий пар­ла­ментсь­кий жур­нал «Віче»

 
Світла­на ПИ­САРЕН­КО

 Наш гро­мадсь­ко-політич­ний і те­оре­тич­ний жур­нал Вер­ховної Ра­ди Ук­раїни «Віче» ви­ходить дру­ком ось уже 17 років. А після то­го, як ук­раїнсь­ка пар­ла­ментсь­ка де­легація, до скла­ду якої вхо­див і пред­став­ник жур­на­лу, відвіда­ла Кон­грес США, ви­дан­ня вже кіль­ка років поспіль над­хо­дить і до Бібліоте­ки Кон­гре­су. Утім, на інтер­нет-сайті www.viche.info ви маєте змо­гу оз­най­оми­тися з публікаціями кож­но­го чис­ла «Віча» ук­раїнсь­кою мо­вою, а та­кож із ан­гло­мов­ни­ми ано­таціями до ста­тей.

«Віче» ши­роко висвітлює гу­манітарні проб­ле­ми, яви­ща ук­раїнсь­кої куль­ту­ри, освіти, ду­хов­ності. Публікації жур­на­лу спря­мовані на по­даль­шу ре­алізацію ідеї єдності Ук­раїни, зміцнен­ня її су­вереніте­ту й не­залеж­ності, дот­ри­ман­ня прин­ципів кон­сти­туцій­но­го ла­ду та те­риторіаль­ної цілісності дер­жа­ви. Жур­нал «Віче» висвітлює політи­ко-пра­вові по­зиції, ви­ходя­чи з кон­сти­туцій­них за­сад дер­жавно­го ла­ду, за­хис­ту інте­ресів гро­мадян, зба­лан­со­вано­го пред­став­лення політич­них сил пар­ла­мен­ту й країни за­галом, прин­ци­пу рівності всіх форм влас­ності.

Са­ма наз­ва жур­на­лу «Віче» виз­на­чає спря­муван­ня ви­дан­ня на висвітлен­ня проб­ле­мати­ки місце­вого са­мов­ря­дуван­ня, й­ого ре­фор­му­ван­ня та роз­витку. Ад­же са­ме віче, схо­ди, ра­ди з давніх-да­вен при­таманні ук­раїнству, є фор­мою публічно­го обміну дум­ка­ми, врешті, де­мок­ра­тич­ності суспіль­ства.

Ав­то­ри пар­ла­ментсь­ко­го ча­сопи­су – на­родні де­пута­ти Ук­раїни, де­пута­ти місце­вих рад усіх рівнів, провідні вчені – політо­логи, соціоло­ги, еко­номісти, пра­воз­навці, філо­софи, істо­рики. Ви­дан­ня висвітлює різні точ­ки зо­ру з по­рушу­ваних проб­лем, щоб яко­мога повніше ре­алізу­вати пра­во лю­дини на сво­боду сло­ва та інфор­мацію. Са­ме з цією ме­тою жур­налісти «Віча», роз­робля­ючи те­ми, за­луча­ють до співпраці за­коно­давців, на­уковців, ек­спертів, ви­корис­то­ву­ють моніто­рин­гові та прог­ностичні досліджен­ня. Прак­тично в кожній публікації з тієї чи іншої проб­ле­ми й­деть­ся про вітчиз­ня­ний та за­рубіжний досвід, кон­текст яви­ща, ек­скурс в історію, версії роз­витку подій.

Сподіваємо­ся, що «на­шому цвіту по всь­ому світу» проб­ле­мати­ка «Віча» та­кож ціка­ва. При­най­мні це інфор­мація та роз­мисли з пер­ших вуст.

Тож вічай­мо­ся, ук­раїнці!

Щи­ре вітан­ня чи­тачам «Кру­гозо­ру» – аме­рикансь­ко­го міжна­род­но­го жур­на­лу, пок­ли­кано­го єдна­ти лю­дей різних на­родів, сіяти доб­ре, світле, чис­те й до­пома­гати пізна­вати містку мить під наз­вою жит­тя.

http://www.viche.info/

«МО­ЛЮСЯ Й ПЛА­ЧУ ПЕ­РЕД ТО­БОЮ...»
Стеж­ка­ми Коб­за­ря

 
Ми­кола СЛА­ВИНСЬ­КИЙ

Ста­лося це 150 років то­му, 10–26 бе­рез­ня 1858 ро­ку, ко­ли ук­раїнсь­кий геній по­вер­тався з да­леко­го зас­лання до Пе­тер­бурга. Тоді не впер­ше ви­пала на­года по­бачи­ти Біло­кам’яну. Хо­див її ву­лиця­ми і 1843 ро­ку, і пізніше. Ць­ого ра­зу при­був май­же опівночі. Прос­тудже­ного по­ета ніхто не зустрічав. За кар­бо­ванець сріблом зу­пинив­ся в го­телі. Хотів да­ти якусь копій­чи­ну ста­теч­но­му швей­ца­ру, та вже не бу­ло си­ли сяг­ну­ти ру­кою до ки­шені. Зне­може­ний, із ви­сокою тем­пе­рату­рою (від Нижнь­ого Нов­го­рода їхав на са­нях, а з Вла­дими­ра – во­зом), відра­зу по­ринув у сон, який нес­трим­ною во­дою змив ос­танню дум­ку, за­ното­вану в «Що­ден­ни­ку»: «О Мос­ква! О ка­раван-са­рай».

У Москві Та­рас Шев­ченко, нез­ва­жа­ючи на хво­робу, оп­раць­ову­вав і пе­репи­сував до зна­мени­тої «Біль­шої книж­ки» вірші, ство­рені під час зас­лання. Так, 14 бе­рез­ня по­ет відре­дагу­вав «Іржа­вець» та «Ще як бу­ли ми ко­зака­ми», в нас­тупні дні пе­реро­бив по­ему «Чер­нець». Зустрічав­ся з фоль­кло­рис­том О. Афа­насьєвим, відо­мим ар­тистом М. Щепкіним і й­ого стар­шим си­ном, ви­дат­ним уче­ним М. Мак­си­мови­чем, славістом О. Бо­дянсь­ким, пись­мен­ни­ком С. Ак­са­ковим та ба­гать­ма інши­ми зна­ними людь­ми.

Уранці 26 бе­рез­ня Та­рас Шев­ченко, поп­ро­щав­шись із ро­диною Щепкіних, поп­ря­мував на вок­зал. О другій го­дині дня поїзд ви­рушив до Пе­тер­бурга. Це бу­ла пер­ша по­ето­ва поїздка по­тягом. До північно­го міста він при­був 27 бе­рез­ня о восьмій ве­чора. Учо­рашній зас­ла­нець у сму­шевій шапці та ко­жусі вий­шов ос­таннім із ва­гона треть­ого кла­су. Генія ніхто не впізна­вав і не зустрічав.

Після відпо­чин­ку, зустрічі з відо­мим ак­то­ром Ми­хай­лом Щепкіним та ре­тель­но­го пе­репи­суван­ня най­новіших по­езій щось нев­бла­ган­не, вже при­забу­те, рад­ше нев­ловно при­мар­не 17 бе­рез­ня по­вело вчо­рашнь­ого зас­ланця до княж­ни Вар­ва­ри Рєпніної. Мо­роз­ний вечір ви­пов­ню­вав очі гус­тою тем­ря­вою, та все ж ішов і й­шов до тієї, від якої сам ко­лись відмо­вив­ся. А міг відповісти на ко­хан­ня кра­суні, й тоді жит­тя, мож­ли­во, скла­лося б інак­ше: не бу­ло б де­сятирічно­го зас­лання, без­грошів’я, хво­роб, а го­лов­не – постій­ної, тя­гучої, нес­тер­пної са­мот­ності. Не біг, а ледь-ледь брів крізь мо­рок. Хо­лоду не відчу­вав: прив’яле тіло грів не так важ­кий ко­жух, як спо­гад про спе­кот­не літо 1843 ро­ку, ко­ли він, після ве­ликої гро­зи, ра­зом із надій­ним при­яте­лем Олексієм Капністом, неп­ро­хано при­був до Яго­тина.

То бу­ло дру­гого лип­ня. Він упер­ше і по­бачив Вар­ва­ру Ми­колаївну та її матір у са­ду, і пе­рес­ту­пив поріг їхнь­ого па­лацу. Са­ме там, се­ред ме­рех­тли­вого сяй­ва підсвічників та май­же царсь­кої роз­коші, яс­ний промінчик пам’яті, який не згас у пе­тер­бурзь­ких ту­манах, ви­хопив із ту­ману років сте­жеч­ку ди­тинс­тва, що ве­ла від от­чої ха­ти до ле­вади. Під ка­линою, се­ред ло­пухів, у білій со­рочці й темній спідничці сто­яла не­висо­ка ку­черя­ва Ок­са­на Ко­вален­ко. Са­ме на цю дівчин­ку тоді мо­лив­ся син підда­ного Ен­гель­гар­дта, гноб­ле­ного, але пись­мен­но­го чор­но­роба, стель­ма­ха й чу­мака Гри­горія та кріпач­ки Ка­тери­ни. Це ба­чили стар­шенькі – брат Ми­кита й сес­тра Ка­тери­на, поміча­ли й ма­тері, які мріяли до­жити до то­го дня, ко­ли Та­рас та Ок­са­на по­беруть­ся.

Не су­дило­ся – впер­ше, але не вос­таннє. Оце «не су­дило­ся», яким закінчи­лося най­раніше, ще світан­ко­ве за­чару­ван­ня нез­багнен­ним жіно­чим на­чалом, за­гад­ко­вим, воісти­ну бо­жес­твен­ним світом од Єви чи Діви Марії, ди­вом зем­ним і вод­но­раз не­зем­ним, не­нас­танно, невідво­рот­но обер­та­тиме на попіл усе те, що кож­на лю­дина по-своєму ро­зуміє під сло­вом «ко­хан­ня».

Са­ме Ок­сані 1841 ро­ку бу­ло прис­вя­чено по­ему «Мар’яна-чер­ни­ця», са­ме про сусідку, по-ди­тячо­му світлу, каз­ко­во не­забут­ню, зга­дував у по­езіях «Три літа», «N. N.» («Мені три­над­ця­тий ми­нало»), «Ми вку­почці ко­лись рос­ли»… Ок­са­на – пер­ша му­за по­ета – після не­мину­чої роз­лу­ки жи­ла прос­то, при­род­но, по-сіль­сько­му бу­ден­но. А тим ча­сом пе­ред си­ном кріпа­ка пос­та­ло дру­ге ко­хан­ня в об­разі мо­лодень­кої чор­нобри­вої поль­ки Дуні Гу­сиківсь­кої. Дівчи­на нав­ча­ла до­пит­ли­вого враз­ли­вого ко­зач­ка своєї мо­ви, підтри­мува­ла доб­рим за­гад­ко­вим пог­ля­дом і теп­лим сло­вом, ко­ли ве­лося вже над­то тяж­ко (а ко­ли й­ому ви­пада­ли легкі дні?), пра­ла ук­раїнсь­ко­му підліткові білиз­ну, пра­сува­ла ма­ниш­ки й кра­ват­ки. Тоді Та­рас но­сив кур­точку ла­кея, але мав віль­ну ду­шу та у­яву, тим-то, нез­ва­жа­ючи ні на що, ма­лював і ма­лював.

Третє ко­хан­ня за­зир­ну­ло до Шев­ченко­вої ви­тон­че­ної, гли­боко арис­токра­тич­ної душі, ко­ли він зно­ву й зно­ву за­тято, відто­чу­ючи ко­жен штрих, опа­нову­ючи таємниці рем­брандтівсь­кої світлотіні, увічню­вав юну врод­ли­вицю. То бу­ло 1839 ро­ку в Пе­тер­бурзі. На­тур­ни­ця з роз­пу­щеним во­лос­сям, ого­лена до гру­дей, ле­жала в розкішно­му ліжку. Ма­ла во­на пухкі, напівди­тячі гу­би, гли­бокі, не ук­раїнські, до кінця так і не про­читані очі. Від Амалії (так зва­ли німке­ню) віяло стри­маністю, відсто­роненістю, але не зверхністю. Во­на ди­вила­ся в світ так, як звик­ла ди­вити­ся в се­бе, й ду­мала про щось своє, мож­ли­во, навіть за­питу­вала се­бе: «Як же вміє лю­бити цей юний кра­сень?».

На­тур­ни­ця сприй­ма­ла Та­раса пе­редусім як ху­дож­ни­ка, але ле­жала пе­ред ним, як ле­жить за­коха­на жінка пе­ред муж­чи­ною, – спокій­но, напівбез­со­ром­но, напіввик­лично, напівза­гад­ко­во. На ви­пеще­ному об­личчі – лег­ка без­думність і при­род­не, су­то жіно­че усвідом­лення то­го, що все ще по­пере­ду й що шлях до істин­но­го пізнан­ня во­на вго­тує дов­гий, неп­ростий. Са­ме та­кий шлях Та­рас і по­чинав то­рува­ти. Підпи­сав мо­лодий, але вже вдат­ний ху­дож­ник пор­трет своєї німець­кої ко­ханої «з ак­центом»: «Чев­ченко».

Пе­ред внутрішнім зо­ром пос­та­ла ще од­на врод­ли­виця, яку по­бачив на ба­лу 29 чер­вня 1843 ро­ку. То бу­ла Ган­на Зак­ревсь­ка. Відра­зу ж відчув на собі уваж­ний пог­ляд чор­но-синіх (са­ме та­ких) ве­ликих, ви­раз­них, ніжно-мо­литов­них очей. Скром­на зачіска відтіню­вала врод­ли­ве стро­ге об­личчя. Рубінові се­реж­ки в зо­лотій оп­раві уви­раз­ню­вали й­ого оду­хот­во­реність.

Усе це ма­ло не вмить при­гадав ще мо­лодий Та­рас, ко­ли впер­ше ніяко­во, але вже не рвуч­ко, а по-шля­хет­но­му лег­ко (нав­чився в Пе­тер­бурзі), ледь влов­но по­тис­нув ру­ку, яку впер­ше прос­тягну­ла й­ому княж­на Вар­ва­ра Рєпніна. Са­ме від її нес­подіва­ного ко­хан­ня по­ет зно­ву й зно­ву втікав у глухі се­ла, до друзів і ледь знай­омих поміщиків. Не міг пе­рес­ту­пити не­види­му, мов­би по­тойбічну ме­жу як років (княж­на бу­ла на­бага­то стар­ша), так і то­го, що на­зива­ють (це най­го­ловніше) кри­чущою ста­новою та май­но­вою нерівністю. Різно­великість ре­аль­них світів га­сила взаємосвітіння душ.

У лис­то­паді 1843 ро­ку Та­рас Шев­ченко за­ноту­вав про княж­ну такі ряд­ки: «О доб­рый ан­гел! Мо­люсь и пла­чу пе­ред то­бою. Ты ут­верди­ла во мне ве­ру в су­щес­тво­вание свя­тых на зем­ле!». Пізніше яго­тинсь­ка кра­суня, ро­зум­ни­ця й не­щас­ли­виця в осо­бис­то­му житті від щи­рої душі, з жіно­чою лагідною ви­мог­ливістю на­писа­ла про по­ета: «Й­ого не мож­на бу­ло не лю­бити… Він був об­да­рова­ний біль­ше ніж та­лан­том, й­ому був да­ний геній, і ду­ша й­ого, чут­ли­ва й доб­ра, нас­тро­юва­ла й­ого цівни­цю на ви­соке й свя­те».

Розмірко­ву­ючи про пер­шу мос­ковсь­ку зустріч із Вар­ва­рою Рєпніною, стом­ле­ний по­ет відчу­жено чи й прос­то збай­дужіло, з лег­кою іронією зафіксу­вав у «Що­ден­ни­ку»: «На­вес­тил дав­но не ви­дан­но­го дру­га, княж­ну Вар­ва­ру Ни­кола­ев­ну Реп­ни­ну. Она счас­тли­во пе­реме­нилась, по­тол­сте­ла и как буд­то по­моло­дела». Дру­га (й ос­тання) зустріч ли­ше пог­ли­била роз­ча­руван­ня.

По­ет не­самохіть порівняв княж­ну з юною ак­три­сою Ка­тери­ною Піуно­вою, якій, за­чаро­ваний вро­дою та мо­лодістю, освідчив­ся в ко­ханні, ко­ли до­ля не­щодав­но на цілих п’ять місяців пов’яза­ла й­ого з Нижнім Нов­го­родом. Що то бу­ло? Ма­на, сп’яніння від волі, політ у прірву юності й кра­си? Так уже су­дило­ся, що не­велич­ка, гінка, ку­черя­ва Ка­тери­на (яке сим­волічне для по­ета ім’я!) ви­яви­лася фа­таль­но схо­жою на ося­яну ди­тинс­твом Ок­са­ну. За­памо­рочен­ня від лю­бові на­лину­ло не­гада­но, а ще нес­подіваніше розвіяло­ся. І ось уже Шев­ченко за­ното­вує вра­жен­ня від зустрічі з юною Кат­ру­сею, якій чи­тав вірші Ге­те: «Слу­чай­но встре­тил я Пе­уно­ву: у ме­ня не хва­тило ду­ху пок­ло­нить­ся ей. А дав­но ли я ви­дел в ней бу­дущую же­ну свою, ан­ге­ла-хра­ните­ля сво­его, за ко­торо­го го­тов был по­ложить ду­шу свою?».

Після смерті Та­раса Шев­ченка, вже шістде­сятилітнь­ою, Вар­ва­ра Ми­колаївна не со­роми­лася відки­дати сніг пе­ред своїм мос­ковсь­ким бу­дин­ком. Ще й тоді нею, чарівною, грацій­ною, з німбом ле­генд над гор­до­вито підне­сеною голівкою, ми­лува­лися пос­тарілі ка­вале­ри… А їй, на­зав­жди за­нуреній у місти­ку, мов­би чу­лося Шев­ченко­ве: «Мо­люся й пла­чу пе­ред то­бою».

За ма­теріала­ми: http://www.viche.info/archive/883/