БІЛЬ

Сліпучий весняний ранок. Після ночі в душному вагоні хотілось купатися в цьому сонці, з насолодою вдихаючи й вдихаючи бадьоре повітря, що вривалося в легені з пахощами юної київської зелені. Над щойно политим асфальтом привокзальної площі здіймався легенький пар від уже відчутного сонячного тепла. А Київ, Київ!.. Підкреслено чистий, нарядний після традиційного весняного суботника, сповнений лише йому властивим велично-ліричним шармом, звично полонів затишком вже зазеленілих бульварів та блискотінням золотих куполів.

«Ну, сад. Ну, глаз не отвести,
Ну, город-сад… И краше сада…».

Передчуваю наступну насолоду від зустрічі з рідними після тижневої відсутності, з домівкою, що просякнута смачними пахощами.

Та дружина з порога приголомшила:

— Чорнобильська АЕС вибухнула — «Свобода» передавала.

— Та ти розумієш, про що кажеш?!

Напередодні поїздки я саме репортаж з атомної здавав, де посилався на заступника головного інженера по науці, який саме про безпеку на АЕС розповідав. «Залізні» аргументи наводив, що вселяли тверде переконання: надійність АЕС така, що можна відчувати себе наче на курорті. І раптом — «АЕС вибухнула». Та це ж, якщо правда — справжнє страхіття!..

«В могилах предков содрогнулись кости.
В томах Шекспира съёжились слова.
И раскололась твердь на ДО и ПОСЛЕ.»

Заждіть! Чого це я вже вдруге віршами мовлю? Талан поетичний ніколи зі мною не знався. Але ж (дивно!) думки й чуття свої тягне сформулювати саме так!..

Нема тут ніякого парадокса, не мною сказано — Лада Білич написала ці поетичні рядки. Та наче підслухала, підгляділа, наче знала, що в душі моїй починає коїтися, коли згадую той недоброї пам’яті квітень 1986-го. Втім, не одна Лада Білич — всі більш як 80 авторів, чиї вірші утворили поетичну антологію «Перепустка до зони Чорнобиль»,* викликали цю бурю спогадів і думок про епопею, з якою були пов’язані роки журналістського життя.

Це вже друге, доповнене видання антології. Його випущено з нагоди 20-річчя чорнобильської трагедії. Та пам’ять-біль — продукт тривалого зберігання. Впевнений: згадка про справді сатанинське чорнобильське лихо непокоїтиме й наших нащадків у наступних століттях. І так само, як переді мною сьогодні, перед ними закрутиться калейдоскоп подій, фактів, людей того чорного лихоліття.

Iз Києва почали зникати діти. Якось несподівано, раптом зменшилося звичне різноголосся на дитячих майданчиках у подвір’ях, спустіли лавки на Володимирській гірці, у тінистих парках та на бульварах, де полюбляли перепочивати молоді мами й бабусі-дідусі з дитячими колясками. У міському транспорті дедалі частіше й настійливіше чулося: «Треба малих вивезти пошвидше…»; ««Свобода» й «Бі-Бі-Сі» передають, що для дітей радіація особливо небезпечна…»; «Не слухайте ви цих західних брехунів: люди бачили, як онук самого Щербицького на велосипеді гасає. Про кого-кого, а про нього потурбувалися б, якби небезпечно було…».

«В ті дні, коли у Києві нараз не стало
Дітей малих,
Не тільки вулиці — серця
Зненацька спорожніли…
Й хто з нас до кінця
Зміг обійняти, що це означало?», -

дуже точно передав те перше загальне розгублення, що зненацька охопило всіх нас, поет Микола Томенко.

Залізничний вокзал, аеропорти й міські квиткові каси запрудили бажаючі терміново купити квитки куди завгодно — аби подалі від Києва. Але ж таке саме діялося не тільки у Києві. Жах! У мирний час. Із рідної оселі. Куди?..

«Світ великий, та тісно у ньому,
Хто там жде ту нещасну Вкраїну…
Можна вивезти з власного дому
Україну хіба в домовину», —

з гіркотою зауважує поет Віктор Баранов у вірші «Квітень, 1986 рік».

І в пам’яті спливає київський залізничний вокзал. Коли найменша надія вже здавалася прожектом, з касового віконця раптом пролунало: «Кому на Москву?!.». Чиїсь замовлені квитки розбронювали. А я стояв поруч. Так моя дитина з бабулею виявилися «обілеченими». А дітей «необілечених» батьки, бабусі-дідусі доручали незнайомим пасажирам, які викликали довір’я: ви вже потурбуйтеся — на такій-то станції зустрінуть!.. І всовували в руку гроші й записочки із ім’ям дитини й адресою родичів.

А потім було 1 травня. О, той горезвісний київський першотравень! Незважаючи на високий рівень радіації, що сягав кількох десятих мілірентгена (!) на годину при тому, що припускалося не більше 20-ти мікрорентгенів, у столиці України відбулася традиційна демонстрація. Дівчатка-першокласниці у білих гольфиках, радісні, махали руками республіканському політбюро…

«Я заздрю всім, до кого лине звук,
Лічильник Гейгера пищить так потойбічно.
На кожній арфі чистить дзьоба крук
І «Never more» кує мене стоїчно», -

кричить «глухим», «сліпим» й «нерозуміючим» Іван Драч в поемі «Чорнобильська Мадонна», уривки з якої представлені в антології.

Її цікава особливість: українська та російська поезія тут чергуються. Це може здатися незвичним, а декому й взагалі неприйнятним. Але пішовши на такий крок, упорядники книги — відомий український поет, людина героїчної долі й тонкого ліризму Володимир Забаштанський та не менш відомий український поет, прозаїк, літературний критик, лауреат міжнародних літературних премій Юрій Каплан вчинили мудро, ще раз підтвердивши неспростовну правдивість антології. Справді, хіба заважала різномовність «ліквідаторам»? Хіба розмежовувала вона потерпілих від чорнобильської катастрофи? Хіба існував непереборний бар’єр між тими, хто споруджував селища для переселенців, сучасне місто для чорнобильських енергетиків Славутич, народженого силами — без перебільшення — всіх республік тодішньої імперії?..

Та ще раніше, ніж діти, з Києва почали зникати автобуси. Яких тільки епітетів не доводилося чути на автобусних зупинках на адресу місцевої влади, що, мовляв, через велогонку світу, яка саме в той час відбувалася в Києві, зняла з маршрутів частину автобусів. Та мало хто знав, що цілі колони їх направлені до Чорнобиля-Прип’яті. Щоб доставити туди тих, кому належало стати «ліквідаторами». І щоб евакуювати населення, яке опинилося в біді.

«…Ну что, пошёл! Автобус мчится…
Он в пекло партию людей
Везёт. Туда, где за столицей
Заботы Партии сторицей
Они оплачивают ей».

Це — з поеми Олександра Коржа «Ліквідатори», уривки з якої увійшли до антології.

26 квітня 1986 року — не тільки дата початку чорнобильської трагедії. Це й набат, який сповістив суспільство про остаточне його прозрівання, про останню краплину терпіння, яка через п’ять років призвела Україну до відмежування від тодішнього СРСР, започаткувавши його повний розпад. А водночас книга змушує замислитися над нашою спільною провиною: ми ж самі недоглянули протягом десятиліть — дрібницю за дрібницею — все те, що зрештою й призвело до абсурду Системи, в якій люди жили напівситно-напівщасливо-напівчесно. Ми ж самі дозволили ставитися до себе як до мовчазних статистів. Чорнобильське лихо стало концентрованим проявом того абсурду. Чи ж не справедливе запитання, сформульоване одним з метрів сучасної української поезії та публіцистом Борисом Олійником у поемі «Сім»:

«…Куди ж ти дививсь, коли діти твоєї надії,
Руйнуючи спокій іще праслов’янських пластів,
Заклали реактор, як міну повільної дії,
Під саму колиску твоїх однокровних братів!».

Семеро, про яких йдеться — це жертви чорнобильського страхіття: перші, знищені радіацією пожежники Віктор Кибенок, Микола Ващук, Василь Ігнатенко, Микола Тітенко, Володимир Тищур, Володимир Правик. А сьомий — людина суто цивільна: кінорежисер Володимир Шевченко, який знімав хроніку нерівної битви з атомним монстром.

Відірвався від читання, підійшов до вікна. Хоч і погрожують нам глобальним потеплінням, та морози тут, у Бостоні, вдарили у лютому арктичні. За вікном перехожі щуляться від холоду, та на небо дивляться весело: жодної хмарки — лише прозора блакить. І море сонця! А в мене перед очима — такий самий обійнятий сонцем день. Тільки літній. Тільки 20-річної давнини. Тільки не тут, а на протилежній півкулі, у центрі Європи. Й заіржавілий колючий дріт у тому центрі, що Україною зветься.

Точніше — на Київщині, у Поліському районі. Частина його опинилася в 30-кілометровій зоні Чорнобильської АЕС. Заіржавіла «колючка» — межа. Ноги стоять на «чистому» місці, а простягну руку за дріт — вона вже у «брудному», в зоні. Там і Боберський маслозавод — мета мого відрядження. Він зупинений, а молоко, призначене для нього, має тепер між «чистими» маслозаводами розподілятися. Та поки суди й пересуди, бюрократична плутанина вийшла. Як наслідок — ганяють водіїв туди-сюди, ніде доставлену ними цінну сировину не приймають, а молоко в автоцистернах, яке мають переробити на масло, тим часом кисне… От водії і поскаржилися в газету.

Так відбулася моя перша зустріч із місцем, що тепер набуло незвичного статусу.

«Цей край, де замолодь озонна,
Де пущі, луки та поля,
Жорстоко нині зветься — «Зона»
(Зола зело тут спопеля)», -

пояснює відомий український поет Станіслав Зінчук.

«Зона» — це не тільки пущі, луки й поля, це не просто піщинка на географічній карті, взагалі, це не місце, не територія, не простір. Чорнобильська зона — це історичне явище! Не випадково, розповідаючи про неї в антології, поети різних напрямів раз у раз вдаються до ретроспективи. Тому, що атомний монстр, зробивши замах на дівочість цього краю, зачепив і його старовинні корені. Втім, не похитнувши стійкість цієї землі.

«Скачуть, скачуть Україною
Вражі турки, дика татарва,
Знов журою удовиною
Під копитьма полягла трава.»

* * *

«Нині ти вже не пригноблена.
Хоч бідою знов заскочена,
І стоїш напівзчорноблена,
І стоїш напівзмосковщена,
З рідним словом, із калиною
Залишилась Україною», -

з сумним натхненням оглядає історичний шлях, що випав на долю багатостраждальної України, Володимир Забаштанський.

І хіба ж не зрозуміло, що саме змусило кілька десятків старих людей залишитися жити там, де робити цього із міркувань безпеки їхнього здоров’я заборонено? Та й умов для нормального життя там не стало.

Корені!.. Ось відповідь. Це не пишномовне декларування. В даному разі це почуття, закладене генами, зріднене з потягом до материнських грудей.

— Кожна горстка цієї землі мою руку знає. Так що ж, покинути це?.. Я все життя на землі. Й годуватися від неї звикла, — спокійно пояснювала мені, нетямущому, 78-річна бабуся, перед чиєю упертістю виявилося безсилим «начальство». І чого тільки їй не обіцяли: новеньке житло, компенсацію… Заради її ж здоров’я!

— Та яке здоров’я в чужому місті?.. — обурювалась у відповідь.

І продовжує вона жити в старенькій хаті, де сама на світ народилася, дітей народила, які по світу розлетілися.

«Залісся, Лелів, Копачі…
Які чарівні назви древні!
Тепер дарма не клопочись:
Їх мешканці лишили кревні», -

сумно констатує поет Станіслав Зінчук.

А ще мені Вітько з Прип’яті згадався. Ми познайомилися років через два після чорнобильського квітня. Темна шевелюра здавалася ще більш розкішною на блідненькому обличчі. 13-річний, худенький, він завдавав жару медсестрам і санітаркам гематологічного відділення Київської обласної клінічної лікарні. Тільки загальну улюбленицю Марту Осипівну Біленьку — заввідділенням і головного гематолога Київщини — побоювався. Вона, начебто, нестрашна, низенька, добренька, але палить як дядько, і голосом низьким як мовить — всі навкруги угамуються.

26 квітня 1986 року Вітько з друзями невеликий велопробіг влаштували. Не звертаючи уваги на раптом чогось запруднені міліціонерами вулиці міста, помчали до лісу. По Прип’яті гасати на велосипеді — справжня насолода: скрізь асфальт чи бетонка, юні деревця, сучасні багатоповерхові будинки й висока-висока небесна блакить. Та коли побачили ЧАЕС — начебто їх приголомшило: дах на четвертому блоці кудись зник. Вітьок, тямущий, відразу скомандував: «Атас!». Так він сам розповідав. Щоправда, іншим разом стверджував, що бачив там і НЛО з пришельцями. Фантазер! Але тому, що був там, Марта Осипівна вірила. Аналізи крові підтверджували.

Ще через два роки я знов побачив цього хлопчика. Тепер вже — у холі клініки колишнього елітного облліксанупра, яку віддали «чорнобильцям». Зустрілися ми як давні знайомці: тепер я був у рівному з ним становищі — як пацієнт. Тільки палати різні. Взагалі-то Вітя не повинен би тут бути — лікарня для дорослих. Але оскільки у нього цілий «букет» недугів знайшли, а сюди приїздили консультанти навіть з Москви, то вирішили розмістити хлопчика у цих стінах. Він не ремствував — нічого страшного, навіть весело. Забавляв усіх. Вигадав теорію: якщо стояти на голові, то кров — навіть погана — краще мозок «заводить». І перед фільмом, коли в холі всі зберуться, влаштовував «цирк» біля телевізора: стояв собі на голові й посміхався.

— Ну, прошу, заради мене: зроби сьогодні виняток, дай допрацювати спокійно! — благала старша медсестра.

Ось тоді він і мовив слова, що міцно в пам’яті моїй засіли, і які я згадую завжди, коли про чорнобильську катастрофу думаю: «Якщо з кожного правила робити виняток, то еге, скільки вийде винятків! Усі звикнуть, і для чого тоді правила?..».

Як влучно й мудро! Стиль усього радянського життя зводився до того, що відхилення від норм — економічних, юридичних, моральних — стало явищем звичним. Очевидне й інше: якби не був таким абсурдним стиль того життя, то меншими втратами обійшлася й чорнобильська трагедія. Може, й не було б її взагалі.

А хлопчик Вітько… Його вже нема. Про це дівчата-медсестри з обласної гематології розповіли. Переміг гострий лейкоз. Незадовго до смерті паспорт отримав як 16-річний. Через два місяці рідні ту книжечку здавали при оформленні похорону. Убивалися: що ж це за час такий триклятий, коли вони свою дитину пережили?..

«Приговор объявлен до срока,
без амнистий карает лейкоз.
Ах, Миколка! И сколько их, сколько
глаз таких же, уставших от слёз?!»

Любов Сирота — автор поеми «Припятская береста» — писала про однорічного Миколку. Та скількох миколок, іванчиків, богданчиків: однорічних, десятирічних, 16-річних як Вітьок, знищило чорнобильське лихо. Найбільше з останніх радянських.

«Черноб’ыльник, черноб’ыл, черноб’ыль -
это полынь,
это быльник»…

Точніше, ніж визначив ту пам’ять-біль Ігор Михалевич-Каплан з Філадельфії, який теж є співавтором антології, не скажеш. Бувальщина та насправді чорна й гірка як полинь. Та куди від неї дітися? Була ж!.. Чи можна її перекреслити, забути? Та чи треба забувати? «Перепустка до зони Чорнобиль» доводить протилежне.

Мине ще час. Звертаючись до подій чорнобильської епопеї, що має початок, але не має кінця, історики, літературознавці не зможуть обійти увагою цю поетичну антологію. Тому, що, будучи твором художнім, вона водночас публіцистична. І документальна. А, значить, чесна.